З 2017 по 2019 рік я був системним адміністратором DNS-реєстру в Nominet, реєстрі .uk. Усе, що далі сказано про ICANN, є у відкритих джерелах, і я все це навів посиланнями. Там, де я говорю з досвіду роботи, я так і кажу.

Спитай більшість інженерів, хто керує DNS, і почуєш одну з двох відповідей. Або знизування плечима, або щось про тринадцять кореневих серверів. Обидві неправильні, і друга неправильна цікавіше, бо вказує на машини, а не на файл.

Контроль над DNS не розподілений між тринадцятьма серверами. Він лежить в одному текстовому файлі й у жменьці організацій, які вирішують, що в нього потрапляє, редагують його, підписують і публікують. Усе інше в системі, кожен резолвер, кожен реєстратор, кожна зона, яку ти колись обслуговував, стоїть нижче за течією від цього файлу й бере свої повноваження з нього.

Цей допис про те, хто тримає цей файл, що насправді передали у 2016 році і що ті, хто його тримає, з ним робили. Механізм під цим, що таке реєстр насправді, як імена туди потрапляють і хто може ім’я забрати, це тема наступного допису.

До ICANN усе вирішував телефонний дзвінок

Нинішній устрій зовсім не неминучий, і історія показує, що саме ICANN мала виправити.

Спочатку DNS не було взагалі. З 1972 року був один текстовий файл, HOSTS.TXT, з іменем кожної машини в ARPANET і адресою, за якою вона жила. Його вели в Stanford Research Institute Елізабет Фейнлер і її команда, і якщо ти хотів додати туди свою машину, ти в робочі години дзвонив у Network Information Center і просив. Усі інші час від часу завантажували файл і сподівалися, що він актуальний.

Таке не масштабується, і на початку 1980-х уже явно не масштабувалося. DNS створили, щоб це замінити: дерево, делеговане вниз, щоб жодному офісу не доводилося тримати весь список.

Верхівку дерева однаково хтось мусив тримати. Роками цим кимось була одна людина. Джон Постел з Університету Південної Каліфорнії розподіляв імена й номери на дослідницькі гроші уряду США. IANA, Internet Assigned Numbers Authority, тоді не була установою. Це були Постел і кілька колег, і це працювало, бо люди, які керували мережею, йому довіряли.

Гроші прийшли у 1993 році, коли National Science Foundation уклала контракт з InterNIC, серед учасників якого була Network Solutions, на ведення реєстрації. 14 вересня 1995 року безплатна реєстрація закінчилася. Network Solutions брала 50 $ на рік із мінімумом у два роки, і 30 % ішло до урядового фонду, який суд пізніше визнав незаконним податком. Одна компанія, одна ціна, нікуди більше піти, і до 1997 року антимонопольний позов.

А в січні 1998 року Постел зробив те, що показує, з чого насправді складаються повноваження кореня.

Він написав вісьмом із дванадцяти операторів кореневих серверів, спираючись лише на власний авторитет, і попросив їх спрямувати свої сервери на машину IANA замість машини Network Solutions. Усі вісім так і зробили. Приблизно тиждень авторитетний корінь інтернету був там, куди Джон Постел попросив людей дивитися.

Він назвав це тестом. Чимало людей прочитали це як демонстрацію того, що корінь належить інженерам, які його збудували, а не урядовому підрядникові. Реакція показує, яке прочитання обрав Вашингтон. Айра Магазінер, радник президента з цього питання, сказав Постелу, що той більше ніколи не працюватиме з інтернетом. Тест скасували.

ICANN зареєстрували в Каліфорнії того ж вересня. Постел помер наступного місяця.

Тож устрій, про який цей допис, збудували, щоб виправити дві справжні проблеми: простір імен продавав непідзвітний монополіст, а повноваження кореня трималися на тому, що одній людині широко довіряли. Обидві проблеми були справжні. ICANN була відповіддю на них. Чим ця відповідь виявилася, про це решта допису.

Два коди, що пережили правило

Перш ніж іти далі, два хвости з тієї епохи, бо разом вони кажуть про те, як ця система справді працює, більше, ніж будь-що в статуті ICANN.

Велика Британія взяла не той код і залишила його собі.

RFC 920 у жовтні 1984 року казав, що національні домени верхнього рівня братимуть із дволітерних кодів ISO 3166. Код Сполученого Королівства в ISO 3166 це GB. За правилом, як воно написане, домен Британії мав би бути .gb.

Він не такий, бо Британія прийшла першою. JANET, академічна мережа, ще за кілька місяців до того, як склали список на основі ISO, уже обрала uk своїм ідентифікатором верхнього рівня, і .uk зареєстрували 24 липня 1985. .gb теж призначили, з розрахунком, що .uk з часом на нього переїде.

Переїзд так і не відбувся. Ніхто його не змусив. .gb потім чотири десятиліття стояв у корені, здобувши за все своє життя один домен другого рівня, hmg.gb, для уряду Її Величності, яким ледве користувалися. Зрештою ISO підлаштувалася під факт на місцях і в порядку винятку зарезервувала UK на прохання Сполученого Королівства.

До речі, нікого не обікрали. UK не був кодом іншої країни: в ISO 3166 його в порядку винятку зарезервовано для Сполученого Королівства, на власне прохання Сполученого Королівства, і жодна інша держава ніколи не мала на нього прав. Саме тому ніхто й не тиснув: не було потерпілого, який міг би поскаржитися.

Саме це й робить історію вартою розповіді. Правило ISO 3166 жорстке для будь-кого, хто намагається потрапити всередину: немає запису в списку, немає національного домену. Тому території й лобіюють додавання до ISO 3166, і тому місця без визнання не мають ccTLD зовсім. Для того, хто вже сидить у корені, те саме правило виявилося побажанням.

Є навіть чесний аргумент, що Британії дісталася краща назва. GB це Велика Британія, без Північної Ірландії. UK її включає. Невідповідний правилу код описує державу точніше, ніж описав би відповідний.

А Радянський Союз досі в корені. Ця історія дивніша.

.su делегували Радянському Союзу 19 вересня 1990. Радянський Союз припинив існування через п’ятнадцять місяців.

Домен досі там. Через тридцять п’ять років після того, як держава, якій він належить, перестала існувати, .su працює і приймає реєстрації: трохи більше 111 500 імен станом на травень 2025, з адмініструванням із Москви.

Правило каже, що ccTLD беруть з ISO 3166. В ISO 3166 немає Радянського Союзу. І не те щоб правило ніколи не застосовували: .dd для Східної Німеччини і .yu для Югославії зникли разом із цими державами. .su був тим, що не зник, і ніхто так і не зміг пояснити цю різницю через правило.

Чим він став, передбачити неважко. Коли наприкінці 2011 року .ru посилив перевірки під час реєстрації, торгівля перебралася по сусідству. Шкідливих сайтів у .su у 2011 році стало вдвічі більше, а у 2012 знову вдвічі, і це та сама історія, що з дешевими новими gTLD і безплатними ccTLD далі в цьому дописі: зловживання текуче, і воно тече туди, де перевірки найслабші.

Отже, два національні коди, що пережили правило, яке їх породило. .uk, бо ніхто не змусив того, хто вже сидить, переїхати, .su, бо ніхто не змусив делегування зникнути разом із країною. В обох випадках правила зрозумілі, і в обох їх не виконали, бо виконати означало б забрати щось у того, хто це вже мав.

Це весь характер влади в DNS, видимий ще до появи ICANN, тож ніщо з подальшого не мало б тебе дивувати.

Вісімнадцять років до передачі

ICANN зареєстрували в Каліфорнії 30 вересня 1998, і вона одразу підписала Меморандум про взаєморозуміння з Міністерством торгівлі США. Вона не почала незалежною, щоб згодом стати американською. Вона була американською з першого дня, за самою конструкцією, і цю домовленість у тій чи іншій формі поновлювали вісімнадцять років.

Почнімо з того, що вона зробила правильно, бо таке є, і воно важливе.

У 1999 році ICANN зламала монополію на реєстрацію. Network Solutions була єдиним місцем, де можна було купити .com; Shared Registration System дала іншим реєстраторам продавати імена в тій самій зоні, і ціна впала й далі падала. Це справжнє досягнення, саме через нього домен коштує стільки, скільки коштує сьогодні, і ніщо далі в цьому дописі його не скасовує.

А потім починається закономірність, що проходить через усе інше.

2000. ICANN провела глобальні вибори, на яких користувачі інтернету напряму обрали п’ятьох членів правління. Їх більше ніколи не повторювали. Структура at-large, яка їх замінила, радить і не голосує. Уперше і востаннє, коли громадськість мала обов’язковий голос в ICANN, ICANN його скасувала.

2005. На Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства в Тунісі значна частина світу заперечила проти того, що корінь тримають США. Вийшов із цього Internet Governance Forum, щорічна конференція без жодних повноважень над будь-чим. Устрій кореня не змінився.

2005. Історія з .xxx, яка тяглася шість років і є найгострішим окремим доказом у всьому цьому дописі, що юрисдикція не абстракція. Соціально консервативні лобістські групи в США тиснули на Міністерство торгівлі. NTIA, National Telecommunications and Information Administration, підрозділ Міністерства торгівлі, що мав угоду з ICANN, готувала листи до ICANN і, за її власними словами, мобілізувала свої ресурси щодо ICANN. Правління, яке йшло до схвалення, відхилило заявку, дев’ять проти п’яти, а потім ще раз вісім проти чотирьох, причому і голова, і генеральний директор змінили позицію. Вівіан Рединг, тодішня відповідальна європейська комісарка, назвала це першим явним випадком політичного втручання уряду США в ICANN. .xxx зрештою схвалили у 2011 році, і тоді Міністерство торгівлі оголосило, що розчароване.

Внутрішня американська лобістська кампанія, проведена через американське федеральне відомство, змінила те, які домени верхнього рівня існують в інтернеті. Без договору, без суду, без голосування за межами Сполучених Штатів.

2009. Угоду про спільний проєкт із Міністерством торгівлі замінили Підтвердженням зобов’язань, про яке широко писали як про здобуття ICANN незалежності. Контракт на функції IANA лишився точно там, де був.

А потім те, що справді все зрушило, і зробила це не ICANN.

2013. Едвард Сноуден. 7 жовтня, через кілька місяців після початку розкриттів, керівники ICANN, Internet Engineering Task Force, Internet Architecture Board (IAB), World Wide Web Consortium, Internet Society і всіх п’яти регіональних інтернет-реєстрів опублікували Заяву Монтевідео, закликавши до глобалізації ICANN і функцій IANA і прямо пославшись на шкоду, якої повсюдне стеження завдало глобальній довірі. Власне технічне керівництво інтернету, з генеральним директором ICANN серед підписантів, уголос сказало, що американське управління стало тягарем.

14 березня 2014. NTIA оголосила про намір передати своє управління функціями IANA.

1 жовтня 2016. Строк контракту минув.

Тож передачу не заробили і не дали за заслуги. Її поступилися, через вісімнадцять років, бо скандал довкола американської розвідки зробив наявний устрій політично незахищеним, і технічна спільнота сказала це публічно.

Це варто тримати в голові, коли читаєш, що насправді зробив перехід.

Що змінив перехід 2016 року і чого не змінив

Ти почуєш, що американці у 2016 році передали інтернет. Це кажуть кожному, хто стверджує, що ICANN є інструментом контролю США, і якщо в нього факти не ті, на цьому суперечка й програна. Тож май факти правильні.

1 жовтня 2016 року строк контракту на функції IANA між NTIA і ICANN минув, і його не поновили. Це було по-справжньому. Уряд США більше не має контракту, що дає йому право схвалювати зміни в кореневій зоні, а новий статут створив Empowered Community з теоретичною змогою відхиляти бюджети і знімати членів правління.

Ось що не змінилося, і це не недогляд. Це записали як мету.

У пропозиції щодо переходу сказано, що правова юрисдикція, в якій перебуває ICANN, має лишитися незмінною. Новий статут вимагає, щоб штаб-квартира ICANN лишалася в Каліфорнії. Уся структура підзвітності, збудована під час переходу, стоїть на каліфорнійському праві. Вона працює так: ICANN це каліфорнійська неприбуткова організація, і каліфорнійські суди можна попросити змусити її дотримуватися власного статуту.

Тож після великої передачі: ICANN це каліфорнійська корпорація, підпорядкована федеральному праву США і праву Каліфорнії, чиї механізми підзвітності можна примусово застосувати в американських судах і ніде більше, і вона визначає політику для кореневої зони, яку редагує й підписує американська компанія за угодою з американським Міністерством торгівлі.

Контракт зник. Юрисдикцію свідомо залишили. А юрисдикція і є тією частиною, що має зуби, бо їй не потрібно, щоб хтось утручався. Вона діє автоматично, весь час, за замовчуванням.

Найнаочніше це показують санкції. OFAC, Office of Foreign Assets Control у складі Міністерства фінансів США, веде американські економічні й торговельні санкції і вирішує, з ким американським особам і компаніям дозволено мати справу. ICANN це каліфорнійська корпорація, тож OFAC для неї обов’язковий, і він обмежує, з ким ICANN може укладати контракти і кого акредитувати.

Будьмо точними щодо меж: це стосується реєстрів і реєстраторів загальних доменів верхнього рівня (gTLD), бо в них є контракти з ICANN. Це не стосується національних доменів (ccTLD), які стоять повністю поза договірною структурою ICANN. Але ефект просочується далеко за правову межу, бо реєстратори за межами США застосовували обмеження OFAC до власних клієнтів, помилково вважаючи, що цього вимагає контракт з ICANN, або просто копіюючи американські угоди з реєстрантами. Американська зовнішня політика поширюється ланцюжком реєстраторів так само через наслідування, як і через закон.

Немає такої версії, в якій відповідь на питання «хто контролює DNS» не починалася б зі Сполучених Штатів.

Хто після цього може хоч щось зробити з рішенням ICANN, це друга половина питання, і її краще ставити, коли є історія, на якій її перевірити. Допис повертається до неї наприкінці.

Корінь це текстовий файл

Стільки про те, хто головний. Ось те, над чим вони головні, і його можна просто завантажити. ICANN публікує кореневу зону через передачу зони, AXFR, механізм DNS для копіювання цілої зони, а не одного запису, будь-кому, хто попросить, без жодних облікових даних:

dig . AXFR @xfr.dns.icann.org

Зараз це 1 578 790 байтів у 24 886 рядках. Там 1439 делегувань, кожен домен верхнього рівня, що існує, і 1350 із них мають запис DS, delegation signer, відбиток, що прив’язує ключ підпису дочірньої зони до батьківської, а отже входять до підписаного ланцюга.

Півтора мегабайта. Увесь простір імен інтернету, достатньо малий, щоб надіслати електронною поштою.

Цей файл і є всі повноваження кореня. Резолвер, що стартує з нуля, не знає нічого, крім адрес у своїх root hints, і щойно отримує відповідь, іде за делегуваннями з цього файлу й ні з чого іншого. Зміни в ньому делегування, і ти змінив, куди йде трафік цілої країни. Немає другої копії з іншою думкою, немає протоколу консенсусу, немає голосування під час резолвінгу. Є файл.

Тож питання «хто контролює DNS» зводиться до значно вужчого: хто може змінити цей файл і хто потім його підписує.

До нього торкаються три організації

Відповідь це ланцюжок із трьох, і варто чітко розуміти, хто що робить, бо саме в цих відмінностях живуть усі суперечки.

PTI, Public Technical Identifiers, афілійована з ICANN організація, виконує функції IANA. Вона приймає запити на зміни в кореневій зоні від операторів TLD, перевіряє їх і авторизує. Це канцелярський рівень, і навмисно: увесь задум у тому, що IANA це ретельний клерк без права на власний розсуд.

Verisign це Root Zone Maintainer. Вона бере авторизовану зміну, редагує файл зони, підписує його ключем підпису кореневої зони й публікує для розповсюдження. Verisign це американська публічна компанія, і робить вона це за Угодою про співпрацю з Міністерством торгівлі США.

Оператори кореневих серверів потім його обслуговують. Вони найменш впливова частина ланцюжка і єдина, про яку хтось чув.

Зверни увагу, де насправді лежить право розсуду. Не в операторів. І не дуже в клерка. Воно в того, хто визначає політику, яку клерк застосовує, а це ICANN, і в компанії, що тримає перо й ключ підпису, а це Verisign, за угодою з американським урядом.

Десять із тринадцяти

Літери кореневих серверів варто перелічити повністю, бо люди наводять число тринадцять так, ніби воно означає розосередженість:

ЛітераОператорКраїна
AVerisignСША
BUSC Information Sciences InstituteСША
CCogent CommunicationsСША
DUniversity of MarylandСША
ENASA Ames Research CenterСША
FInternet Systems ConsortiumСША
GМіністерство оборони США (DISA)США
HUS Army Research LaboratoryСША
INetnodШвеція
JVerisignСША
KRIPE NCCНідерланди
LICANNСША
MWIDE ProjectЯпонія

Тринадцять літер, дванадцять організацій, бо Verisign тримає і A, і J. Десять із тринадцяти обслуговуються зі Сполучених Штатів. Два з них це американські військові.

Це не змова, це скам’яніла історія. Це установи, які були в мережі у 1980-х і так з неї й не пішли. Але історична випадковість, через яку американські військові обслуговують два кореневі сервери інтернету, все одно означає, що американські військові обслуговують два кореневі сервери інтернету, і дивно описувати це як глобальну систему.

До того ж операторів не зв’язує жоден змістовний контракт. ICANN їх не наймає і не може якимось простим способом їх прибрати. Вони обслуговують корінь, бо так було завжди. Стабільність системи на цьому рівні тримається на добрій волі й нічому міцнішому, а це працює рівно до того дня, коли перестає.

ICANN не керує кореневою зоною

Це найважливіший факт у дописі, і його майже ніколи не кажуть уголос, тож він отримує власний заголовок.

ICANN не обслуговує кореневу зону.

Вона вирішує, що в ній має бути. Вона не редагує файл, не підписує файл і не роздає файл. Verisign редагує й підписує. Дванадцять організацій роздають. Робота ICANN полягає в тому, щоб сказати, якою має бути відповідь, а потім домогтися, щоб хтось інший зробив її такою.

Цей поділ це єдине, що тримає ICANN у рамках.

Уяви без нього. Один орган визначає політику, тримає перо, володіє ключем підпису й керує серверами. Між рішенням і тим, що це рішення стає правдою на всій землі, немає іншої сторони, немає другої пари рук і немає нікого, хто міг би сказати «ні». Хоч що ти думаєш про історію ICANN нижче, такий устрій був би гіршим.

А так є три гальма. Жодне з них не записане в статуті.

  • Файл публічний. Будь-хто може стягнути кореневу зону через AXFR, команда на початку цього допису, і порівняти її з учорашньою. Тихо змінити делегування не вийде.
  • Зміну має зробити хтось інший. Редагування й підпис робить maintainer. Це ще одна організація, яка мусить погодитися це зробити, і ще одна, яка може відмовитися.
  • Оператори роздають за згодою. Як сказано вище, у ICANN немає змістовного контракту з операторами кореневих серверів. Вони розповсюджують зону, бо так було завжди. Ніщо не зобов’язує їх щось розповсюджувати, і, як Постел показав у 1998 році, згоду може зрушити хтось, кому вони довіряють, якщо гарно попросить.

Останнє і є справжньою страховкою, і на рівень нижче її застосовували ще на нашій пам’яті. Коли Verisign у 2003 році додала wildcard до .com, Internet Systems Consortium (ISC) випустив delegation-only у BIND, і оператори просто перестали брати ці відповіді до уваги. Нікому не довелося вигравати суперечку на політичному форумі. Здатність технічної спільноти відмовити ніде не записана, і всі причетні знають, що вона є.

Тепер незручна частина, бо це тонше, ніж звучить.

Цієї перевірки ніхто не проєктував. Це не поділ влади, це випадковість того, як у 1990-х розподілили роботу, і перехід 2016 року її не посилив і не записав. Немає правила, яке казало б, що орган, що визначає політику, не може одного дня тримати ще й перо.

А сторона, що перевіряє, це комерційна компанія, з якою ICANN веде справи. Verisign виконує роль maintainer кореневої зони, тримає контракт на .com і, як показує решта допису, угоду з ICANN на 20 млн доларів, підписану в тих самих переговорах, що й підвищення ціни на .com. Перевірка, що залежить від готовності однієї сторони відмовити іншій, перестає працювати, щойно ці двоє починають разом щось підписувати.

Тож поділ це найкраще в нинішньому устрої. А ще він незаписаний, незапланований і тримається на звичці.

Продаж простору імен

Ще до будь-яких суперечок про управління є дещо простіше, що показує, як ті, хто тримає шматок простору імен, ним розпоряджаються, коли ніщо їх не зупиняє. Таке траплялося знову й знову, на кожному рівні, і вперше, коли це сталося на самій верхівці, воно тривало дев’ятнадцять днів.

15 вересня 2003 Verisign додала wildcard-запис A до зон .com і .net:

*.com.  IN  A  64.94.110.11

Зворотний запис цієї адреси вказує на sitefinder.verisign.com. З цієї миті в .com і .net існувало кожне ім’я. Кожна одруківка, кожен незареєстрований домен, кожен зіпсований рядок, кожне прострочене ім’я, усі вони резолвилися на сторінку пошуку Verisign з рекламою Verisign.

Чому це не історія про рекламу

Скарги тоді здебільшого стосувалися реклами, і вони били повз суть. NXDOMAIN не є функцією для зручності користувача. Це несучий сигнал протоколу, і величезна кількість програм над DNS побудована на тому, що можна спитати «чи існує це ім’я?» і отримати правдиву відповідь.

Видали негативну відповідь, і речі ламаються так, що браузери тут ні до чого.

Найгірше було з поштою, і саме це люди досі розуміють неправильно. Verisign не публікувала wildcard-запису MX. Їй і не треба було. RFC 5321 §5.1 каже, що коли запит MX нічого не повертає, відправник відкочується до адресного запису домену і вважає його неявним MX із пріоритетом 0. Verisign щойно дала кожному неіснуючому домену в .com адресний запис. Тож кожен MTA в інтернеті, кожен агент пересилання пошти, кожна машина, що передає пошту, правильно дотримуючись стандарту, тепер мав поштовий обмінник для soemcompany.com, і це була машина Verisign.

Підключися до порту 25, і він відповідав:

220 snubby2-wceast Snubby Mail Rejector Daemon v1.3 ready

Заявлений намір Verisign був досить розумним: одразу відхиляти пошту, щоб вона не висіла в чергах по всьому світу. Реалізація такою не була. Snubby здавався лише після того, як MTA-відправник передав тіло листа, і повертав код, який більшість MTA читали як тимчасову помилку, тож замість миттєвого повернення пошту на неправильно набрані адреси пересилали знову днями, перш ніж вона помирала. Пізніше Verisign замінила його відповідачем на основі Postfix, після того як оператори поскаржилися в списку NANOG.

Антиспам зламався водночас, і тихіше. Перевірка, чи домен відправника справді існує, була й лишається однією з найдешевших і найдієвіших евристик фільтрування. За ніч кожен домен у двох найбільших TLD почав існувати. Перевірка повертала «так» для всього й перестала розрізняти.

А все інше, що говорить DNS, але не HTTP, поштові релеї, FTP-клієнти, мережеві принтери, системи моніторингу, перестало отримувати «немає такого хоста» і почало отримувати вебсервер, що здебільшого виявлялося таймаутами й зависаннями, а не чистими збоями. Мертве ім’я тепер виглядало як зламаний сервіс.

Одна компанія додала один запис до одного файлу зони й змінила семантику збоїв в інтернеті.

Що це зупинило

Не управління. Інженерія, а потім погроза.

ISC за кілька днів випустив у BIND функцію delegation-only, яка давала операторам змогу відкидати синтезовані відповіді від зон TLD: технічна спільнота обійшла реєстр, а не апелювала до когось. Чимало провайдерів її розгорнули.

ICANN попросила Verisign призупинити сервіс. 21 вересня Verisign відмовилася. Тоді ICANN 3 жовтня вимагала цього, прямо назвавши договірні наслідки, і Verisign прибрала записи 4 жовтня 2003. IAB опублікувала архітектурне заперечення проти wildcard у реєстрах, а власний Security and Stability Advisory Committee ICANN 9 липня 2004 доповів, що сервіс ніколи не слід було розгортати без перевірки і що реєстри мають поступово відмовитися від wildcard.

А потім Verisign подала на ICANN до суду, 27 лютого 2004, стверджуючи, що ICANN, зупинивши її, перевищила свої повноваження. Справу здебільшого відхилили того ж серпня, а решту врегулювали 1 березня 2006, мировою угодою, яка дала Verisign нову угоду реєстру для .com.

Перечитай цю послідовність ще раз. Реєстр заробив на просторі імен, яким за контрактом мав керувати, відмовився зупинитися, був змушений зупинитися, подав до суду на орган, що його змусив, і вийшов із мирової угоди з поновленим контрактом на найцінніший TLD, що існує. Він досі його тримає. Це та сама компанія, яка сьогодні редагує й підписує кореневу зону.

Потім так зробили всі інші

Зупинка реєстру не зупинила ідею, вона просто перемістила її на один крок нижче. Якщо авторитетний сервер не брехатиме про неіснування, збреше резолвер.

З серпня 2006 року Earthlink почав перенаправляти відповіді NXDOMAIN на Barefruit, показуючи сторінки пошуку й рекламу. Paxfire продавав те саме і ще перенаправляв певні набрані ключові слова на рекламодавців, які платили. «Domain Helper» від Comcast робив це в масштабі. У Британії це робили і BT, і Virgin Media. З боку провайдера економіка непереборна: неправильно набрані домени це безплатний рекламний інвентар, який створюють пальці твоїх же клієнтів.

Наслідки були гірші, ніж у Verisign, бо резолвер бачить кожен запит, а не лише один TLD. Реалізація Barefruit перехоплювала NXDOMAIN для приватного адресного простору, ламаючи split-horizon і поведінку VPN у корпоративних мережах. Ден Камінський продемонстрував міжсайтовий скриптинг (XSS) проти самих сторінок перенаправлення, бо тепер кожне неіснуюче ім’я хоста у світі резолвилося на доступний для атакувальника HTML, поданий у контексті, який браузер пов’язував із чужим доменом. Монетизація помилки перетворила невдалий запит на поверхню для XSS.

Виправлення в протоколі

Закрили це дві речі, і обидві варто відзначити, бо це форма кожного справжнього виправлення в DNS: зробити брехню помітною, а потім зробити заборону договірною.

DNSSEC дає автентифіковане заперечення існування. Записи NSEC і NSEC3 дають підписаній зоні змогу довести, що ім’я не існує, і резолвер із валідацією відкине синтезовану відповідь на його місці. Неіснування перестало бути єдиною відповіддю, яку ніхто не міг перевірити. Це не герметично: резолвер, що по дорозі зрізає підписи, все ще може переписати відповідь, саме тому й важливо валідувати на клієнті, а не довіряти резолверу, і цей сайт уже докладно це доводив.

І ICANN, віддаймо їй належне, цей урок засвоїла. Specification 6 нової угоди реєстру gTLD прямо забороняє wildcard, синтезовані записи й перенаправлення для незареєстрованих імен і вимагає, щоб авторитетні сервери повертали Name Error, RCODE 3. Кожному з 1200 рядків раунду 2012 року договірно заборонено робити те, що Verisign зробила з .com.

Це справжнє покращення, і варто точно сказати, що його дало: не процес управління, а дев’ятнадцять днів видимої поломки у 2003 році, досить ганебних, щоб через десятиліття їх записали в контракт.

І нічого з цього не торкнулося національних кодів

Specification 6 зобов’язує gTLD. Зобов’язує тому, що вони підписують угоду реєстру з ICANN, і ця угода і є важелем.

ccTLD нічого такого не підписує. Ні угоди реєстру, ні Specification 6, ні функції контролю відповідності, ні внесків. Ніщо в правилах ICANN не регулює, як національний реєстр керує своєю зоною, і саме тому обидві речі нижче були можливі, і саме тому ніхто не мав змоги їх зупинити.

Це не те саме, що сказати, ніби ICANN відсутня, і я хочу точно сказати, де вона є, бо я два роки був по той бік цього.

Що ICANN тримає над ccTLD, так це саме делегування. Кожен запис NS, кожен glue, кожен запис DS і кожна зміна контактів для .uk живуть у кореневій зоні, а єдиний шлях до кореневої зони це запит на зміну до IANA, перевірений за зареєстрованими адміністративним і технічним контактами й опрацьований за графіком IANA, а не твоїм. За RFC 1591 IANA також в останній інстанції вирішує, хто взагалі тримає делегування. Переделегування рідкісні. Але не гіпотетичні.

Тож національний реєстр суверенний у тому, як він працює, і повністю залежить від третьої сторони в усьому, що має бути видно в корені. Моменти, коли тобі найбільше потрібно, щоб зміна пройшла, переїзд сервера імен, ротація ключа, чий DS треба опублікувати до того, як зникне старий, це саме ті моменти, коли ти чекаєш у чужій черзі. Це жива операційна залежність, а не абстракція управління, і це тема наступного допису.

Тепер подивись, що дає це поєднання. Хватка ICANN на ccTLD міцна саме там, де вона заважає реєстру, який поводиться добре, і відсутня саме там, де могла б стримати реєстр, який поводиться погано. Вона може затримати твій запис DS. Вона не могла зупинити Камерун, який спрямував цілий домен верхнього рівня на рекламну сторінку.

Тож практика не припинилася. Вона просто переїхала туди, куди не дотягувався контракт.

Камерун зробив wildcard на цілий домен верхнього рівня, щоб збирати одруківки.

У серпні 2006 року реєстр .cm спрямував кожне незареєстроване ім’я в зоні на сторінку-заглушку з платними пошуковими посиланнями. У цій грі немає нічого тонкого: .cm це .com з пропущеним o, тож цільовим ринком була частота промахів по клавішах у найбільшому TLD, що існує, а оператором була державна установа, ANTIC, під Міністерством пошти й телекомунікацій Камеруну.

Це добре окупилося. NameJet повідомив про понад 500 000 $ продажів .cm за перший день і понад 2 млн $ за перший тиждень; hotels.cm пішов за 81 100 $ у 2009 році. А ще це зробило з безпекою зони саме те, чого слід було чекати, бо вхідний трафік одруківок це ідеальний канал доставки для шкідливого завантаження. У грудні 2009 року McAfee визнала .cm найризикованішим TLD у світі: 36,7 % його сайтів оцінили як ризиковані.

Verisign змусили згорнути той самий трюк за дев’ятнадцять днів. Камерун тримав його роками. Різниця не в тому, що один був гіршим. Різниця в тому, що один підписав контракт.

Токелау став найбільшим національним доменом на землі, роздаючи імена задарма.

Токелау це територія Нової Зеландії в південній частині Тихого океану з населенням близько 1500 людей. Його ccTLD, .tk, обслуговувала Freenom, яка роздавала реєстрації безплатно. До 2016 року це був найбільш зареєстрований національний домен у світі: 31 311 498 імен, і ця цифра, так уже склалося, взята з карти світу, яку опублікувала Nominet.

Безплатне не було безплатним. Умови Freenom вимагали, щоб безплатний домен мав регулярний трафік, і передбачали, що коли перенаправлення переставало працювати або коли ім’я починало приваблювати відвідувачів, вартих уваги, реєстр міг його забрати й показувати на ньому власну рекламу. Це весь бізнес, і він елегантніший, ніж у Verisign. Не намагайся вгадати, які імена цінні. Роздай увесь простір імен за нульової граничної вартості, дай світові самому знайти для тебе цінні, а потім забери їх і монетизуй трафік. Приблизно шоста частина річного доходу Токелау йшла звідси.

Зовнішні витрати лягли на всіх інших. Безплатна реєстрація без перевірки це ідеальна сировина для масових зловживань, та сама економіка, що й у дешевих нових gTLD, доведена до нуля. На момент, коли Meta подала позов, п’ять безплатних ccTLD Freenom, .tk, .ml, .ga, .cf, .gq, були джерелом понад половини всіх нових фішингових доменів з національних TLD.

Що це зупинило, і є тут найважливішим.

Не ICANN, у якої не було ні контракту, ні процесуальних прав. Не Токелау, що збирав шосту частину свого національного доходу. Не Нова Зеландія. Юристи Meta, у Північному окрузі Каліфорнії, у березні 2023, з позовами про кіберсквотинг і торговельні марки.

Freenom за кілька днів припинила нові реєстрації. Фішинг із цих доменів упав з понад 60 % до менш ніж 15 %. Freenom уклала мирову угоду в лютому 2024 і пішла з доменного бізнесу, а до березня того ж року близько 12,6 млн доменів, 99 % її портфеля, перестали резолвитися.

Юридичний відділ однієї корпорації, в одному американському суді, прибрав з інтернету дванадцять з половиною мільйонів імен. Жоден орган управління за всю історію DNS ніколи не мав такої влади над простором імен, і зробила вона це не через управління.

Це вже втретє в цьому дописі відповіддю на питання «що тут насправді щось примушує виконувати» виявляється суд у Каліфорнії, і вдруге примусом виявляється приватна сторона, що діє у власних комерційних інтересах, які того разу випадково збіглися з інтересами всіх інших.

А .uk теж ccTLD. Та сама відсутність будь-якого контракту про те, як керувати зоною, та сама відсутність Specification 6, та сама свобода поставити wildcard або роздати простір імен. Він не зробив ні того, ні того. Він натомість вів процес боротьби зі зловживаннями.

І тут охайний поділ перестає бути охайним, і це варто свідомо зіпсувати.

Nominet керує не лише .uk. Вона керує й загальними доменами верхнього рівня, своїми і ще кількома десятками від імені інших операторів, і для них вона підписує угоду реєстру з ICANN, як і будь-хто інший, разом зі Specification 6 і постійним моніторингом. На її власній платформі зону без контракту переважали приблизно тридцять до одного.

Тож вимоги ICANN однаково дійшли до .uk. Не через повноваження, яких вона не мала, а тому, що ніхто при здоровому глузді не тримає поруч два операційні режими, щоб зберегти виняток для однієї зони. Суворе будуєш один раз і запускаєш на ньому все.

Це та сама форма, що й проблема з OFAC раніше: формальна досяжність ICANN закінчується на контракті, а фактична йде далі, поширювана операторами, для яких дотримуватися вимог усюди дешевше, ніж підтримувати різницю. Множина реєстрів, якими фактично керує ICANN, суттєво більша за множину тих, хто щось підписав.

Це господарство, яким воно було в роботі і що сталося з Nominet потім, це окремий допис.

Що лишає питання, до якого цей допис раз у раз приходить з різних боків: коли контракти не дотягуються, що насправді заважає реєстру робити все, що йому заманеться?

Наступний допис відповість на нього зсередини Nominet: конвеєр публікації, EPP (протокол, яким реєстратори створюють і змінюють імена в реєстрі) і економіка під ним, підпис у масштабі реєстру і хто справді може забрати ім’я. Цей допис про рівень над ним, і рівень над ним виглядає не найкраще.

Гроші

Наступне звинувачення простіше і потребує менше тлумачення.

Продукт, який вони вигадали

У 2012 році ICANN відкрила прийом заявок на нові загальні домени верхнього рівня. Будь-хто міг подати заявку на керування новим рядком праворуч від крапки, за здебільшого неповоротний внесок за оцінювання в 185 000 $.

Вона отримала 1930 заявок. Це понад 350 млн $ внесків за оцінювання, зібраних ще до того, як делегували бодай один рядок. Ті, хто рано відкликав заявку, отримали частину назад за шкалою, що знижувалася; переважна більшість лишилася.

ICANN описувала внесок як відшкодування витрат.

Потім, коли двоє заявників хотіли той самий рядок і не домовлялися приватно, ICANN продавала його між ними на аукціоні й лишала виручку собі, а це ще 240 590 128 $. Тож програма брала з тебе гроші за заявку і ще раз за перемогу.

Постав питання, яке слід було поставити у 2008 році: яку проблему це розв’язувало?

Заявленими цілями були конкуренція, вибір і інновації. Через чотирнадцять років результати можна виміряти. Делегували близько 1200 рядків. Станом на серпень 2026 року є 1112 нових gTLD, у яких разом близько 48,7 млн доменів, проти одного лише .com, у якому їх понад удесятеро більше. Монополію наявного гравця не зачепило ні на йоту. Натомість вона отримала підвищення цін.

Аргумент про вибір провалюється на власних доказах. 34 % заявок 2012 року були на рядки .brand: компанія подавала заявку на власну торговельну марку, здебільшого щоб ніхто інший її не отримав. Це не новий вибір ні для кого. Багатьма так і не скористалися. McDonald’s так і не запустила .mcdonalds. Intel отримала .intel у липні 2016 року і припинила його в листопаді 2020, Symantec відмовилася від .symantec на два місяці раніше, а SC Johnson подала заявки на вісім рядків, серед них .scjohnson, .raid, .glade, .off, .duck, і в січні 2022 року припинила їх усі. Через шість років після вікна подання заявок понад кожен десятий новий gTLD досі не запустився, 144 не дійшли до періоду sunrise, а L’Oréal сиділа на рядках, щодо яких ніколи не оголошувала жодних планів.

Це багато мертвого простору імен. Ось чому ICANN це не турбує.

За базовою угодою реєстру оператор gTLD платить ICANN фіксований внесок 25 000 $ на рік плюс 0,25 $ за реєстрацію, але лише коли TLD перевищує 50 000 транзакцій за квартал. Нижче цього порогу транзакційного внеску немає взагалі.

Подумай, що це означає. Дохід ICANN від домену верхнього рівня, в якому нуль імен, точно такий самий, як від домену із сорока тисячами: 25 000 $ на рік, щороку, за делегування, яким ніхто не користується. Мертвий рядок не є провалом у книгах ICANN. Це рента без жодного навантаження на підтримку.

У ICANN не було фінансової причини перейматися тим, чи щось із цього спрацювало, і важко знайти докази, що вона переймалася.

Що натомість отримав інтернет

Програма таки дала один вимірюваний ефект, і це не той, що в проспекті.

Нові рядки, які таки продавалися, продавалися ціною. Реєстри без бренду і без природного попиту конкурували єдиним доступним їм способом: долар або менше за ім’я, оптом, з мінімальними перевірками. Це продукт, і він знайшов свій ринок.

Дослідження Interisle Cybercrime Supply Chain 2025 виявило, що на нові gTLD припадало 47 % доменів, про які повідомляли як про кіберзлочинні, при 12 % доменного ринку, приблизно шестикратна надпредставленість. Те саме дослідження зафіксувало 19,5 млн унікальних доменів, використаних в атаках, на 126 % більше, ніж роком раніше, і 7,3 млн із них зареєстрували оптом. Спільна риса, яку воно знаходить у доменах, якими зловживають найбільше, це те, що вони дешеві.

ICANN не створювала фішинг. Але вона виготовила 1200 нових місць, звідки його можна робити, поставила ціну входу так, що для більшості з них єдиною життєздатною стратегією був обсяг майже за нульову ціну, і брала з кожного фіксований внесок, хоч що з нього виходило.

Власний показовий провал програми доводить це краще за будь-яку статистику. .sucks делегували Vox Populi, яка брала з власників торговельних марок 2499 $ за ім’я під час sunrise, ціну, поставлену саме тому, що бренди мусили б її заплатити, щоб це ім’я не дісталося комусь іншому. Реакцією ICANN було поскаржитися на реєстр до Федеральної торгової комісії США за хижацьке ціноутворення. FTC не знайшла порушень жодних правил і зауважила, що ICANN уже проігнорувала кілька застережень, які FTC висловлювала щодо програми нових gTLD.

Тут уся історія в одному епізоді. ICANN проєктує програму, ігнорує застереження регулятора щодо неї, делегує рядок, бере внесок, а потім скаржиться регуляторові на передбачуваний результат.

Прийом заявок на наступний раунд відкрився у 2026 році. Внесок 227 000 $.

Рядки, надто небезпечні для делегування

Ще одне, що дала програма, і це для всіх, хто колись будував внутрішню мережу.

Організації завжди вигадували домени верхнього рівня для внутрішнього вжитку, вважаючи, що ім’я, якого немає публічно, ніколи й не буде. .corp. .home. .mail. .local. Обери щось, внеси в Active Directory, ззовні ніхто не бачить.

Раунд 2012 року пропонував делегувати деякі з них по-справжньому, і тоді кожне з цих приватних припущень стає живою проблемою безпеки: внутрішні імена починають резолвитися на чужі сервери, запити, які раніше завершувалися невдачею, починають зливати твою внутрішню структуру до реєстру, а сертифікати, видані на внутрішні імена, стають сертифікатами на імена, які тепер контролює незнайомець.

Ніхто цього не перевірив. Це спливло лише тому, що дослідники виміряли, що насправді запитують у кореня, і виявили, що .home і .corp були серед найбільш запитуваних рядків, що існують, інтенсивно вживані імена, які ніколи нікому не делегували. Власний Security and Stability Advisory Committee ICANN підняв це у 2013 році, коли заявки вже були подані.

.corp, .home і .mail ніколи не делегували. Їх досі відкладено на невизначений строк, бо делегування зламало б забагато. Три рядки, на які подали заявки й за які заплатили, виявилися надто небезпечними, щоб існувати.

Це програма, яка розширила корінь, не з’ясувавши спершу, з чим зіткнеться розширення, і дізналася про це потім із чужих вимірювань. Якщо хочеш практичний бік цього, це причина, чому вигадувати внутрішній TLD погана ідея: простір імен, який ти вигадав, приватний лише доти, доки хтось його не продасть.

Аукціонні гроші

З червня 2014 по липень 2016 року ці аукціони за спірні рядки зібрали ті самі 240 590 128 $, приблизно 233 млн $ після витрат на аукціони.

Це гроші, отримані від продажу шматків простору імен, яким ICANN не володіє і який тримає в довірчому управлінні. Є обґрунтована відповідь на питання, що з ними має статися, і спільнота створила міжспільнотну робочу групу, щоб її знайти.

Поки ця робоча група ще засідала, правління ICANN взяло 36 млн $ виручки і поклало їх до власного резервного фонду ICANN, якому бракувало 68 млн $ до цільового рівня. Не запропонувало, а схвалило. А коли спільнота заперечила, їй відповіли, що альтернативою було б підвищення внесків з боку ICANN.

Робоча група однаково продовжила роботу. Правління ухвалило її рекомендації лише в червні 2022, через шість років після останнього аукціону, і весь цей час ICANN тримала чверть мільярда доларів чужих грошей і взяла собі 36 млн $ із них, поки ті, хто вирішував, на що вони підуть, ще сиділи в залі.

Цінові обмеження для .org

У березні 2019 року ICANN запропонувала поновити угоду реєстру .org без цінових обмежень. Саме обмеження не давали операторові .org брати скільки заманеться з благодійних організацій, НУО й неприбуткових організацій, яким двадцять років казали, що їхнє місце в .org.

Відбулося публічне обговорення. 3252 коментарі були проти скасування. Шість за. Серед противників були NPR, YMCA, C-SPAN, National Geographic Society, AARP і National Trust for Historic Preservation, не звичні коментатори з доменної індустрії, а саме та аудиторія, заради якої .org існує.

1 липня 2019 року ICANN підписала угоду. Без публічного оголошення. Порівняння підписаного тексту з запропонованим показало, що у відповідь на обговорення не змінили нічого. Не «частину застережень враховано», а той самий документ.

Якщо процес публічного обговорення може пройти з рахунком 542 до 1 проти й не змінити жодного слова, це не консультація. Це формальність, яка лишає паперовий слід.

Потім продаж

У листопаді 2019 року, через чотири місяці, Internet Society оголосила, що продає Public Interest Registry, неприбуткового оператора .org, Ethos Capital, фірмі приватного капіталу, за 1,135 млрд $.

Саме скасування цінових обмежень зробило PIR вартим 1,135 млрд $. Реєстр, який не може піднімати ціни, це рента. Реєстр, який може, це актив зростання. ICANN перетворила перше на друге чотирма місяцями раніше, всупереч одностайним запереченням, і ринок одразу це оцінив.

Ethos Capital заснували в травні 2019 року. Домен ethoscapital.com зареєстрував 8 травня 2019 року Фаді Шеаде, колишній генеральний директор ICANN, того самого тижня, коли спливав строк для персоналу ICANN опублікувати звіт про скасування цінових обмежень. Коли угоду оголосили, його імені ніде не було на сайті Ethos Capital. Його причетність стала публічною через дані WHOIS, публічного реєстру того, кому належить домен, про який наступний розділ, і іронія пише себе сама. Потім Ethos підтвердила, що він консультував щодо угоди, а в липні 2020 року він став її співкерівником.

ICANN таки зрештою заблокувала продаж, у квітні 2020 року. Це чесно зафіксувати. Так само чесно зафіксувати, що цьому передувало: місяці, протягом яких ICANN наполягала, що питання здебільшого поза її компетенцією, тривалі публічні кампанії, листи від американських сенаторів і нарешті лист від генерального прокурора Каліфорнії, який застерігав ICANN від угоди й посилався на брак прозорості щодо Ethos Capital.

ICANN тут не була запобіжником. ICANN скасувала обмеження, які створили цю можливість, і саму її зупинив в останню хвилину правоохоронець штату, ще одна демонстрація того, що справжній механізм підзвітності в цій системі це каліфорнійська юрисдикція, а не щось у статуті.

Домовленість із Verisign

Це той самий контрагент, що й у історії з wildcard, через п’ятнадцять років. У жовтні 2018 року NTIA і Verisign підписали Поправку 35 до Угоди про співпрацю, яка зняла заморожування цін на .com і дозволила підвищення на 7 % на рік у чотирьох роках із кожних шести.

Це було рішення уряду США, а не ICANN. Але для підвищення все одно треба було змінити угоду реєстру .com, а вона в руках ICANN. У березні 2020 року ICANN погодила Поправку 3, а разом із нею обов’язковий Лист про наміри, за яким Verisign платить ICANN 20 млн $ за п’ять років починаючи з 1 січня 2021, на роботу з безпеки й стабільності.

Обидві речі обговорили до того, як відкрилося публічне обговорення. Обговорення відбулося, було переважно ворожим і нічого не змінило, та сама закономірність, що з .org, у тому самому проміжку часу, з тим самим результатом.

Візьми структуру такою, якою вона є. Орган, який вирішує, чи може монополіст піднімати ціни, водночас і з тим самим контрагентом домовився про виплату самому собі. Публічне обговорення прийшло потім і було декоративним. На що б ці гроші не витрачали, домовленість, за якою регулятору платить той, кого він регулює, в тій самій угоді, що й підвищення цін, це те, на що жоден компетентний регулятор не пішов би, і слово, яке тоді вживали коментатори, відкат, тут найочевидніше.

Оптова ціна .com на цьому піднялася з 7,85 $ до 10,26 $, на ім’я, яке технічно не потребує жодного підвищення ціни і не має конкурента, до якого реєстрант міг би піти.

Вісім країн проти однієї компанії

Якщо хочеш один епізод, який показує, перед ким ICANN насправді звітує, це .amazon, і він тягнувся сім років.

Компанія Amazon подала заявку на .amazon у раунді 2012 року. Організація Договору про амазонську співпрацю заперечила: Болівія, Бразилія, Колумбія, Еквадор, Гаяна, Перу, Суринам і Венесуела, вісім суверенних держав, чию територію описує ця назва і де живуть близько 30 млн людей. Їхня позиція полягала в тому, що спільна географічна й культурна назва не повинна ставати приватною власністю однієї компанії.

Вони скористалися каналом, який ICANN дає урядам. Governmental Advisory Committee (GAC) видав консенсусну пораду проти заявки, і в травні 2014 року правління ICANN її прийняло. Держави перемогли, через механізм, створений саме для цього.

Amazon подала позов в Independent Review Process (IRP).

У 2017 році колегія IRP ухвалила рішення на користь Amazon. Вона визнала, що правління діяло всупереч власному статуту ICANN, постановила, що правління не може вважати консенсусну пораду GAC остаточною, зобов’язала його переглянути заявки по суті й наказала ICANN відшкодувати Amazon 163 045,51 $ витрат.

У травні 2019 року ICANN дійшла висновку, що немає жодної причини публічної політики не давати заявкам хід. Amazon отримала .amazon.

Читай структуру, а не результат, бо щодо результату можна сперечатися, а щодо структури ні.

Уряди мають GAC, і GAC радить. Корпорація має Independent Review Process, і IRP видає обов’язкову декларацію, вказівку правлінню і рішення про відшкодування витрат. Коли ці два канали зіткнулися лоб у лоб, колегія прямо постановила, що урядовий не є остаточним.

Тож у ICANN таки є робочий механізм підзвітності. Він спрацював. Ним успішно скористалася одна з найбільших компаній на землі, щоб перекреслити спільне заперечення восьми країн, і ICANN ще й оплатила її судові витрати.

Це той самий факт, що й проблема юрисдикції раніше в цьому дописі, лише в іншому вбранні. Механізми справжні, і вони влаштовані так, що результат із них отримують ті сторони, які можуть дозволити собі ними користуватися. Вісім урядів не змогли домогтися, щоб дорадчий канал спрацював. Одна компанія змусила правовий канал спрацювати за три роки.

Боротьба за GDPR: що робить ICANN, коли закон стосується її самої

Найсильніший доказ щодо установи це не її місія. Це те, що вона робить, коли проти неї вперше застосовують правило, якого вона не писала.

Для ICANN такою миттю став GDPR, і історія тут однозначна.

Попереджень ICANN не бракувало. За підрахунком The Register, вона понад десятиліття отримувала листи про те, що WHOIS, публікація імені, поштової адреси, електронної пошти й телефону кожного реєстранта домену, будь-кому, без жодного контролю доступу, несумісна з європейським законодавством про захист даних. Сам GDPR ухвалили у 2016 році з дворічним перехідним періодом саме для того, щоб організації могли підготуватися. ICANN прийшла до травня 2018 року без жодної відповідної моделі.

Натомість у квітні 2018 року вона поїхала до Брюсселя й попросила Робочу групу зі статті 29 про однорічний мораторій на застосування, а також про дозвіл тим часом і далі публікувати адреси електронної пошти реєстрантів.

Подумай, чим насправді є таке прохання. Не продовженням строку для паперів. Проханням, щоб європейські регулятори погодилися не застосовувати регламент про фундаментальні права проти однієї організації та її глобальних контрагентів протягом року, бо ця організація так і не взялася за виконання вимог. У GDPR немає механізму, щоб таке надати. Захист даних це фундаментальне право за Хартією; ні наглядовий орган, ні European Data Protection Board не мають повноважень призупинити його для одного контролера даних. ICANN не просила поступки, якої їй не давали. Вона просила того, чого не існує, очевидно навіть не з’ясувавши, чи воно існує.

WP29 відмовила в обох проханнях. Власний підсумок зустрічі від ICANN визнав, що адреси електронної пошти реєстранта, адміністративного й технічного контактів мають бути анонімізовані, і просто не згадав про мораторій, якого вона просила.

А потім вона подала до суду.

25 травня 2018 року, в день, коли GDPR набув чинності, ICANN подала позов проти EPAG, німецького реєстратора Tucows, у Бонні. EPAG вирішив перестати збирати контактні дані Admin-C і Tech-C на тій підставі, що збирати персональні дані, які тобі не потрібні, це саме те, що GDPR забороняє. Позиція Tucows була така: у переважній більшості реєстрацій реєстрант, адміністративний і технічний контакти й так та сама людина, тож збір був не лише незаконним, а й безглуздим.

Правова теорія ICANN полягала в тому, що підстава GDPR «necessary for the performance of a contract» покривала збір, бо цього вимагав власний контракт ICANN із реєстратором. Це дивовижний аргумент: що організація може створити законну підставу для обробки чужих персональних даних, записавши вимогу їх збирати в контракт із третьою стороною. Якби це працювало, стаття 6(1)(b) була б формальністю, яку будь-хто міг би виконати, просто написавши договір.

Це не спрацювало. ICANN програла в Бонні. Вона оскаржила. Знову програла. У серпні 2018 року апеляційний суд Кельна відхилив її втретє, визнав попередні рішення переконливими, постановив, що немає нагальної потреби, яка виправдовувала б заборону, і, ось ця частина варта того, щоб прочитати її двічі, відмовив ICANN у проханні передати питання до Суду Європейського Союзу на тій підставі, що правове тлумачення ICANN для рішення несуттєве. Суд не вважав аргумент достатньо близьким до межі, щоб питати про нього Люксембург.

ICANN однаково витрачала гроші членів, намагаючись дотягти справу до цього суду. У 2019 році вона відмовилася від WHOIS повністю.

Технічний результат правильний: WHOIS у тому вигляді, в якому він існував, не мав існувати. Але подивись, як до цього дійшли. Десять років проігнорованих попереджень. Прохання про виняток із фундаментального права. Позов проти власного контрагента, поданий у день набуття законом чинності, щоб довести, що закон не діє так, як кажуть регулятори. Три поразки. Потім капітуляція.

Це не організація, яка неправильно прочитала закон. Це організація, яка не визнавала, поки суди не сказали їй тричі, що закон узагалі до неї звернений.

Чого це коштувало всім іншим

Більша частина цього допису про те, що робили ICANN і реєстри. Цей розділ про те, хто за це платив, бо дуже рідко це були вони.

Кожен реєстрант .com на землі платить за підвищення. Оптова ціна .com піднялася з 7,85 $ до 10,26 $. Власна звітність Verisign оцінює базу .com у 163,6 млн імен станом на 31 березня 2026. Помнож одне на інше, і це підвищення коштує порядку 394 млн $ на рік, узятих із кожного реєстранта .com будь-де у світі, за ім’я, для якого не знадобилося жодних технічних змін, щоб це виправдати. Бізнес у Лагосі чи Манілі платить те саме підвищення, що й у Пало-Альто, а вирішили його американське відомство й американська неприбуткова організація, яка в тих самих переговорах узяла 20 млн $ від вигодонабувача.

Рішення щодо .org лягає на благодійників у всьому світі. .org двадцять років продавали неприбутковому сектору як частину простору імен, що належить йому. Скасувати обмеження означало вирішити, що той, хто ним керує, може брати з них скільки витримає трафік. NPR і YMCA це переживуть. Невелика НУО, що живе на грант, не переживе, і її теж не питали: 3252 проти, шість за, підписано без жодного зміненого слова.

Тягар зловживань несе кожен, хто тримає поштовий сервер. Нові gTLD це 12 % ринку і 47 % доменів, про які повідомляли як про кіберзлочинні. Кожне з цих імен потрапляє в чиюсь скриньку, в чиюсь чергу скарг на зловживання, у чиїсь збитки від шахрайства. ICANN зібрала по 185 000 $ за заявку і бере по 25 000 $ на рік за рядок незалежно ні від чого. Ціна того, що потім дали дешеві рядки, лягає на кожного поштового оператора, кожен банк, кожну команду безпеки і кожну людину, яку обдурила фішингова сторінка. Це зовнішній ефект у підручниковому сенсі, і програму спроєктували без жодного рядка про те, хто його нестиме.

Site Finder зламав семантику збоїв для всієї планети одразу. Це варто сказати прямо, бо це легко прочитати як американську історію. Корінь один і .com один. Коли Verisign змінила, що робить неіснуюче ім’я, вона змінила це для кожної мережі на землі одночасно, зокрема для кожної мережі, яка не мала стосунку до Verisign, не мала голосу в рішенні і не мала виходу, крім латання власних резолверів, що дуже багато хто зрештою й зробив.

WHOIS погас для тих, хто використовував його проти зловживань. Обидві шкоди тут справжні, і обох можна було уникнути. Публікувати ім’я, адресу, електронну пошту й телефон кожного реєстранта будь-кому, хто попросить, було справжньою, багатодесятилітньою шкодою людям у всьому світі, і GDPR мав рацію. Але в ICANN було понад десять років попереджень і жодного плану, тож травень 2018 року став не керованим переходом до багаторівневого доступу. Це було різке вимкнення. Дослідники зловживань, команди безпеки й правоохоронці, зокрема далеко за межами Європи, за ніч утратили робочий інструмент, бо ICANN витратила перехідний період на судові позови замість того, щоб будувати заміну. І вразливість до того, і порожнеча після належать до одного й того самого провалу підготовки.

І 12,6 млн імен перестали резолвитися. Падіння Freenom було добрим результатом для статистики фішингу. Воно не було добрим результатом для всіх, хто користувався безплатним .tk чи .ml, бо не міг виділити 10 $ на рік, а таких було дуже багато, непропорційно в місцях, де 10 $ це не дрібниця. Коли єдиний безплатний простір імен в інтернеті ще й той, яким найбільше зловживають, втрачають його, коли він зникає, не злочинці. Вони перейшли на наступну дешеву річ уже наступного тижня.

Форма стала. Рішення ухвалюють у Каліфорнії, дохід збирають у Каліфорнії, а витрати розподіляють по всьому світу між людьми без голосу, без контракту і без суду, до якого вони можуть дістатися.

І лише в американських судах

Тепер, коли історія викладена, повернімося до питання юрисдикції з початку допису, бо воно робить більше роботи, ніж реєстрація компанії.

Кожен у світі підпорядкований тому, що вирішує ICANN. Хоч щось із цим зробити можуть ті, хто може судитися в Каліфорнії.

Подумай, кого це відсікає. Оператора ccTLD у Камеруні. Реєстранта в Тегерані, чий домен скинули, бо реєстратор надмірно застосував OFAC, який його ніколи не зобов’язував. Реєстратора в Бонні, і саме тому суперечку між ICANN і EPAG довелося вести як німецьку справу за німецьким правом, а не як питання підзвітності ICANN узагалі. Будь-який невеликий реєстр, який не може оплатити американських юристів, щоб сперечатися щодо каліфорнійського права неприбуткових організацій з організацією, чий бюджет вимірюється дев’ятизначними сумами.

А тепер подумай, кого це впускає. Кожне втручання в цьому дописі, яке справді щось змінило:

  • Site Finder закінчився, коли ICANN пригрозила контракту Verisign, а відповіддю Verisign був позов до американського суду і вихід із мирової угоди з поновленим .com.
  • Продаж .org зупинили після того, як генеральний прокурор Каліфорнії надіслав лист.
  • Freenom зупинилася, бо Meta подала позов у Північному окрузі Каліфорнії, і за цим 12,6 млн імен погасли.
  • .amazon дістався Amazon, бо Amazon провела ICANN через її ж Independent Review Process і отримала відшкодування витрат.

Чотири втручання, які спрацювали. Чотири американські дійові особи: один правоохоронець штату і три корпорації. Жоден із цих шляхів не доступний будь-кому за межами Сполучених Штатів, і в трьох із чотирьох рушієм був комерційний інтерес приватної компанії, який того разу випадково вказував у той самий бік, що й інтереси всіх інших.

Спільнота це питання піднімала. Підгрупа з юрисдикції в робочій групі з підзвітності присвятила цьому Work Stream 2 і видала рекомендації, які залишили все приблизно там, де знайшли, і це не дивно, зважаючи на те, що пропозиція щодо переходу вже вивела єдину зміну, яка мала значення, за межі обговорення, ще до того, як хтось сів за стіл.

Тож глобальне багатостороннє управління, у єдиному місці, де його можна перевірити, зводиться до цього: ти можеш судитися в Каліфорнії, якщо можеш собі це дозволити.

Що насправді показує історія

Склади їх разом, бо окремо в кожного є виправдання, а разом немає.

Організація, якій німецькі суди мусили тричі сказати, що європейське право до неї застосовується, після того як вона спершу попросила регуляторів цих судів просто його не застосовувати.

Організація, яка вигадала продукт, якого ніхто не просив, узяла понад 350 млн $ внесків за розгляд заявок на нього, ще 240 млн $ з аукціонів за спірні рядки, і тепер бере по 25 000 $ на рік з доменів верхнього рівня, в яких нічого немає, а рядки, які таки продавалися, стали найдешевшим місцем в інтернеті, щоб купити фішинговий домен.

Організація, чий процес публічного обговорення пройшов із рахунком 542 до 1 проти й не змінив жодного слова документа, щодо якого радилися.

Організація, яка скасувала цінові обмеження для неприбуткового простору імен за чотири місяці до того, як структура приватного капіталу її колишнього генерального директора запропонувала за нього 1,135 млрд $, і яку довелося зупиняти генеральному прокуророві штату, а не будь-якому її власному механізму.

Організація, яка взяла 20 млн $ від реєстратора-монополіста в тих самих переговорах, що дали реєстраторові-монополісту підняти ціни, і відкрила публічне обговорення вже потім.

Організація, яка взяла собі 36 млн $ із грошей, які тримала в довірчому управлінні, поки група, що вирішувала, на що ці гроші підуть, ще засідала.

І організація, яка врегулювала позов від реєстру, що захопив дві найбільші зони в інтернеті, віддавши цьому реєстрові поновлений контракт на .com.

Організація, чий єдиний робочий механізм підзвітності використала компанія вартістю в трильйон доларів, щоб перекреслити одностайне заперечення восьми країн, з відшкодуванням витрат за рахунок ICANN.

Організація, якій до делегування .corp і .home незнайомцям забракло лише звіту одного комітету, і яка дізналася, що б це зламало, з чужих вимірювань.

Спільна нитка тут не некомпетентність. Некомпетентність випадкова. Це має напрямок: кожен із цих випадків пішов на користь тих, хто вже на ринку, грошей і власного інституційного інтересу ICANN, а механізми участі, періоди обговорення, робочі групи, наділені повноваженнями спільноти, давали документацію, а не результати.

І це той орган, який визначає політику для файлу. Не орган стандартизації, не суд, не щось, що ти обирав. Каліфорнійська неприбуткова організація з такою історією управління, яка сидить на 1,5 мегабайта тексту, за якими резолвиться кожна мережа на землі.

Єдине, що стоїть між цією історією і файлом, це те, що ICANN не тримає пера. Їй доводиться просити. Усе вище це те, що робить організація, коли їй усе ще доводиться просити, тож питання, яке варто забрати з собою, не в тому, чи ICANN поводиться добре. Очевидно, що ні. Питання в тому, що тримає на місці це прохання, якщо ніхто його не записав, а сторона, яку просять, уже сидить на зарплаті.